Я І ТИ
Я любила високі підбори,
Але ти був низького зросту.
Я любила літо і море,
А ти – вид з Сан-Франциського мосту.
В мене завжди багато друзів,
Ти знаходив їх лиш у книгах.
На обгін по зустрічній смузі:
Я боялась, та згодом звикла.
Тебе вабили гострі кактуси,
Я любила пахучі лілеї.
Я любила поетів записи,
Ти в них бачив ямби й хореї.
Ти любив аромат цигарок,
Ну а я – запах свіжої шпальти.
Мріяв ти про далекий Бангкок,
Я – про сонячну теплу Мальту.
Ти о сьомій вставав щоранку,
Я ж зі снами не вміла прощатись.
Я назавжди піду на світанку,
Ти лиш скажеш: «Так мало статись..».
ТОБОЮ ДИХАЮ
Тобою дихаю я досі, досі, досі...
В очах весна, та у душі застигла осінь.
Наш вітер стих і не підніме більш вітрила.
Любов сліпа і листя облетіло.
Чай охолов і вже не гріє зовсім, зовсім, зовсім...
Тепер мій світ – це тільки спогад, книги, постіль.
Пройшов і тиждень, чи доба, година,
Коли для тебе я вже не одна єдина.
Тебе завжди мені так мало, мало, мало...
Не зрозумів, а я перегоріла.
Ти – моя пристань, що чужою стала
Я ж недосвічена, незнана і невміла.
Тепер сама, але я вільна, вільна, вільна...
Та й плакати нізащо більш не буду.
Ти сумуватимеш, ти скажеш: «Божевільна...»
І так пройдеш у мене, як застуда.
***
Мені б трішки тебе перед сном,
Щохвилини, сім днів на тиждень.
Обійняти б так ніжно-ніжно
І запити червоним вином.
Ти – мій клімат, мій антициклон.
Користуєшся мною, вразливою,
Проникаєш у сни щоночі
І палають бажанням очі.
Я з тобою здаюся мрійливою,
Нерозсудною, неквапливою.
Найпрекраснішою зимою
Лікарі лиш розводять руками.
Шепочу тихо так вустами:
Я хоч сильна, але не встаю...
Мій діагноз: хворію тобою.
У ПОЛОНІ ПОЧУТТІВ
І.
Не сумую. Ні, не сумую.
Ну, хіба-що лиш зовсім трішки,
Коли голос твій в слухавці чую,
То шкребуться на серці кішки.
Я не плачу,зовсім не плачу,
Це лиш крапля води стікає.
Я , можливо, тебе не побачу,
Та лиш погляду серце благає.
Я не плачу. Ні, це не сльози,
Це , мабуть, щось потрапило в око...
Це, мабуть, наші літні грози
Пробудили в нас біль ненароком.
Я не мрію, я більше не мрію,
Хоча серце летить до тебе.
А твої невагомі вії
Дістають до самого неба.
Я не заздрю, я більше не заздрю
У обіймах твоїх світанку,
Музиці, що підніме настрій,
Сонцю, що будить зранку.
ІІ.
Я не вірю, я більше не вірю,
Що здійсниться одвічне «все добре».
То рожева дитяча мрія
Все ще бореться з світом хоробро.
Не вагаюсь, я більш не вагаюсь
Залишитись, чи все ж полетіти.
І збагнути усе намагаюсь:
«Як любити? Що значить любити?».
Не боюся, я більш не боюся
Залишатись сама собою.
Я від світу в думках відлучуся,
Я навчилася бути живою.
Не чекаю, я більш не чекаю
Казки, принца, щоб «довго й щасливо».
Я сама прокладу шлях до раю,
Я сама сотворю собі диво.
Я сама собі замок збудую,
І на мить стану ще сміливіша.
Все ж сумую, безмежно сумую...
Повертайся додому скоріше!
* * *
Він, як Моне, закоханий у колір.
В кімнаті лиш мольберт без полотна.
А пензель, мов струна, тремтів в старих долонях,
Та все ж він жив у пошуках добра.
Він, як Далі, у тім шукав розради,
І, як Шекспір, лиш помахом пера,
Зміг неживому він життя надати,
Тому, що жив у пошуках добра.
Він, як Пікассо, йшов супроти долі,
І в серці ще надія, ще жива.
Та гасли барви кольорів поволі.
Навіщо жив у пошуках добра?
Чи варте сліз його страждання?
Усе життя над прірвою пройшов.
В душі залишив місце для кохання,
В своєму серці він добро знайшов.
ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ
Він все життя її шукав,
Вона фату з дитинства приміряла.
Вона – це все, що він колись бажав,
А він – це все, чого вона бажала.
«Моя маленька!» – кликав її ніжно.
«Мій найрідніший...» – голос затремтів.
Вона кружляла в сукні білосніжній,
А він безтями, що любов зустрів.
Вона – дружина, мати і кохана,
Все як у мріях, все, як у казках.
В дітей всю душу і себе вкладала,
А він щодня тонув в її очах.
Пройшли роки, час плив так непомітно.
Де є любов, там хто рахує дні?
Вона така ж красива та привітна,
Він – принц на сивому коні.
Нехай говорять люди хто що хоче,
І скільки б років не пройшло або століть,
«Моя маленька...», – він їй прошепоче.
«Мій найрідніший...», – голос затремтить…
* * *
Серед мільйонів спохмурнілих лиць
І сотень тисяч стомлених героїв
Зібрав усю душевну міць,
Щоб кожен знав і щоб ніхто не встояв.
Щоб кожен знав, яким ти став тепер,
Чого досяг, за що збивав коліна.
«Рай там, де я», – колись казав Вольтер.
Ти сам творив для себе рай невпинно.
Якби назавжди відійшли ті дні
Невдач, падінь, розчарувань і болю,
І засвітило сонце у вікні,
Щоб вміти не коритись жартам долі.
Головне, не зламаючи крила,
З висоти не упасти додолу.
Щоб ця казка звершилась щасливо
І життя не пішло знов по колу.
І хоч серце зазнало втрат,
А тіло болить від утоми.
Повертатись не можна назад.
Сам вирішуй, де ставити кому.
|