Войціховська Софія, 7-а клас

Насінинка-мандрівниця

Чудового літнього дня в родючий ґрунт під високим деревом на дивному парашутові опустилася маленька насінинка – насінинка кульбаби. Вітер носив її в повітрі довго, шукаючи кращого місця, аж поки вона не попросила:

–  Вітер-вітерець, занеси мене туди, де буде мені найкраще!

З цими словами вітер опустив Насінинку на її рідну місцину, адже знав, що на своїй землі насіння росте набагато краще, ніж на чужині.

Вона відразу згадала рідну домівку і була дуже вдячна вітрові, адже розуміла, що він  має досвід і підібрав їй найкраще місце, щоб прорости.

Насінинка була задоволена як ніколи. Її радісно зустріла стара липа. Дерево піклувалося про маленьку, наче про рідну доньку. Коли виходило пекуче сонце, липа затуляла паросток гілками, коли йшов дощик, струшувала з своїх листочків краплинки. Вони весело падали додолу і  співали:

–  Бумц!

–  Дзінь!

–  Бульк!

–  Бумц!

Цей спів був сповнений радості, адже краплини розуміли, що їхнє життя продовжиться, і вони станунь частинкою майбутньої, розкішної рослини.

 Кульбабка швидко підростала, а липа не переставала про неї піклуватись. Ось вона вже зовсім доросла. І в неї починає з’являтися білий, пухнастий чубчик – її доньки та синочки!

Пройшло декілька днів. Діти підросли і тепер вже готові до далекої мандрівки. Звичайно, їхня мати хотіла, щоб вони квітнули біля неї. Так вона почувалася б спокійною за своїх маленьких зерняток.

Ось і настав тривожний момент для неї, вже зовсім дорослої рослини. Вона побачила свого давнього знайомого – вітра, якому вдячна до цього часу. Правду кажучи, кульбаба навіть трішки заздрила йому, адже розуміла, що він вічний, а вона проста рослина, яка проживе значно менше, ніж він – великий та могутній. Вітер вже підлітав до рослинки, щоб забрати її нащадків. Кульбаба швиденько попрощалася зі своїми дітками, і вони відправились в дорогу.

Малеча не поспішала, а ретельно обдивлялась кожну місцевість і її кліматичні умови. Так поступово насінинок залишалось все менше і менше. Врешті-решт залишилась одна, яка була найбільш схожа на свою матусю.

Вже усю Україну пролетіли, а Насінинка все мовчала. Ось вони вже пролетіли півсвіту: побували біля Ейфелевої вежі, пролетіли над величними пірамідами, безмежними пустелями. Над спекотною Африкою вітер почав втрачати сили. Насінинка почувалася не краще. Вітер вже зовсім стих і Насінинка почала падати. Вона не могла ні про що думати, спека перемагала її. Кружляючи в повільному таночку, маленька мандрівниця опустилася донизу і не помітила, як опинилася в струмочку. До неї повернулися сили думати. В той момент Насінинка зрозуміла, що опинилася в воді. Мандрівниця пливла за течією. Але інсктинкт самозбереження підказував їй, що довго у воді залишатися не можна.

А ось і порятунок! По воді пробігав жук-водомірка. В Насінинки з’явилася надія. Та жук її не помітив. Він біг навіть не здогадуючись, що хтось потребує його допомоги. З відчаю Насінинка вигукнула:

• Допоможіть!!!

Але, напевно, цього було не достатньо. Жук не чув її жалісного прохання. Та помітити її у воді було дуже складно.

Але що це за звук?! Звідки це? До неї долинув чийсь голос:

• Насінинко, Насінинко!

Навколо нікого немає. А, може, і є, а вона просто не бачить? І знову

те саме:

• Насінинко, послухай!

Та хто ж це? Де ж він?

• Я тобі допоможу, послухай мене, – знову пролунав той самий голос.

Нарешті Насінинка спромоглася запитати:

• Будь ласка, скажіть, хто ви?
• Я, маленька хвиля, яка несе тебе. Лежачи на мені, в думках ти дуже переживала. І твої переживання були сильними. Настільки сильними, що я змогла відчути їх. Тепер я знаю твою проблему і спробую допомогти тобі.
• Я почну гинути!­­- сказала з відчаю Насінинка.
• Я спробую щось придумати, – знову промовила хвиля.

У нашої мандрівниці з’явилася надія на порятунок, адже тепер вона мала вірного друга. Хвилі прийшла геніальна ідея. Вона промовила:

• Насінинко, здається, я придумала, як допомогти тобі! Я донесу тебе до моря. По ньому гуляють великі вітри. Вони дуже могутні і зможуть підняти тебе в повітря та перенести в родючий ґрунт.
• Чудово! Тож поспішаймо,– радісно відповіла Насінинка.

     І вони вирушили в дорогу. Маленька мандрівниця відчувала, як сили по-трошки покидають її. Але за будь-яку ціну вона хотіла вижити. Їй не можна було здаватися! Що ж буде з її мрією стати гарною, квітучою кульбабою і рости на широкому лузі посеред сотень подруг. Вона хоче стати квіткою понад усе!

Ось вони вже майже в морі. Ще здалеку видно, як бурлять хвилі.

• Великі хвилі – це мої батьки, а маленькі – сестри та брати, – повідомила хвиля.
• В мене теж є сестри, та вони вже, мабуть, давно квітнуть, а я..., – і Насінинка гірко зітхнула.

Вони вже були в морі. Нашу мандрівницю переповнювало щастя. Вона голосно промовила те, що колись промовляла її мама:

• Вітер-вітерець, занеси мене туди, де буде мені найкраще!

З цими словами вітер підхопив Насінину. Хвиля попрощалася з нею і зникла.

Дорога була довгою. Вони знову пролетіли біля Ейфелевої вежі та пірамід. Насінинці було цікаво, куди ж занесе її вітер? Де їй буде найкраще? Але ось і Україна. Вітер доніс її до знайомої старої липи. Насінинка опустилася в ґрунт до своєї матусі.

Через багато років липа всохла. Але в тій місцевості завжди буде багато кульбабок, і всі вони - одного роду. З багатьма із них сталася схожа історія. Та коли котрась із насінинок просила у вітра занести її туди, де їй буде найкраще, він завжди повертав її на ту саму галявину, де вона народилася.