Пеньковська Софія, 7-а клас
Книга “Втеча”
З дитинства він жив лише для себе та матері. Майже усім навколо було байдуже до маленького , немічного Сашка . Він народився у липні 1943 року . Здається , липень – найкращий місяць року , адже все навколо осяяне щедрим р промінням , у повітрі панує аромат стиглих плодів та різнобарвних квітів. Проте війна все змінила . Літо не принесло доброго урожаю. У невеличкому селі панував голод . Кожного ранку сумні вдови виходили з убогих хат подивитися на город . Виходили з надією побачити яку-небудь рослину , щось їстівне . Сади також не подарували селянам своїх дарів . Саме тому усім приходилося скрутно , лише віра у перемогу над ворогами трохи заспокоювала їх . У серцях людей горів вогник надії на щасливе майбутнє .
Сашкова сім'я ніколи не знала розкоші та багатства . Як і у багатьох дітей війни , у хлопця загинуло багато рідних . Фронт забрав батька , коли дитині було лише 3 роки . Відтоді він так і не повернувся . Навіть вісточки про його смерть не надходило . Це був чудовий чоловік , знаний на все село своєю великодушністю і відданістю родині . До всякої роботи він брався , аби принести додому гроші чи їжу . Зовнішності батька Сашко не пам’ятає , лише його спокійний дзвінкий голос , тато співав народних пісень увечері і часто промовляв слова: « Прийде день і переїдемо звідси далеко-далеко , побачимо світ ». Та не суджено було цим мріям стати реальністю .
Мати сина любила понад усе . Він був для неї опорою , яка тримала жінку на цьому світі . Голодна , зморена тяжкою роботою, мама завжди усміхалася Це було повсякденною радістю для Сашка . Проте іноді материнські очі блищали чи то від щастя , чи то від сліз . Постать її ніколи не змінювалася . Чорне ,сяюче , ніби вугілля, волосся і сірі очі . Ті очі хоча і сірі , але кожного разу, бачачи сина, вони світилися невимовно радісно і гордовито . Мама завжди промовляла: « Сину мій , синочку , ти виростеш, створиш власну сім’ю і врятуєш увесь наш рід . Ти ангел, який посланий на цей світ заради порятунку близьких і».
Були у Олександра брат і сестра . Невитривалі, хворі та голодні, на їхньому обличчі застиг образ лютої ненависті до німців та війни . Вони ніколи не вірили ,не мали жодної надії на життя . Ніби примари, пересувалися по маленькому домі . Сестра старша , вже була схожа на жінку . Брат згодом взагалі зник . Мати шукала його , кликала . Потім сусіди розповіли , що він пішов на війну , щоб померти на полі бою , а не в злиднях . Ціле озеро сліз виплакала мати . Скроні її посивіли , неначе притрусив хтось їх білим снігом .
Одного дня жахлива новина сколихнула усе село . Прийшла вісточка з сусіднього міста , що насуваються на нас загарбники – німці . Сашко не розумів тоді нічого . У 5 років він пізнав майже всю жорстокість світу і дуже швидко довелося йому стати дорослим . Діти війни не знають веселих та жвавих ігор . Глибокі їхні очі палають ненавистю , погляд пронизує до самих кісток .
Напади фашистів – жахливе явище . Бо ж вони , наче чорна хмара змітають усе на своєму шляху , не зважають на гострий біль і сльози . Вбивають усіх , хто трапляється на шляху . Тому і вкривається земля після них кров'ю . Багряною кров'ю невинних людей .
Мати відразу почала збирати речі . Сашко бігав за нею і у розпачі кричав: « Навіщо покидати нам свій дім ? Куди ми підемо ? Хто ж нас прихистить ? Чи потрібні ми комусь?» . Та це не допомагало . Похапцем матуся брала лише саме необхідне . Сестра ж мовчки і байдуже сиділа на печі . Чимось вона подібна до матері . Лише молодість та усмішку забрала у неї нещадна війна . Після швидких зборів мати накинула хустку і вигукнула : « Мерщій ! В дорогу !» . Хлопець тихо , безсило спитав : « Навіщо , мамо ?» На що почув чітку і зрозумілу відповідь : « Щоб жити .»
Вони вийшли з двору і хлопчик спокійно глянув на порожній дім . Можливо , ми знайдемо краще житло – думав він . Проте якийсь біль оповив його серце , наче певну частинку душі вирвали . Промайнувши село, сім'я заглибилася в ліс Лише раз Сашко бував у лісі з батьками . Тепер він міг збагнути всю його велич і красу , але хлопцю все одно було сумно . Ліс наповнений такою небезпекою, яку здатна побачити навіть дитина . Звірі , нестача їжі , затінок, холод . Але чи здатне це все зрівнятися з німецькими військами , які прийшли з єдиною ціллю – вбивати . Мати йшла швидко . Звідкілясь набралася вона життєдайної енергії . Мабуть , так прагнула врятувати життя своїх діток . Її тепла рука радувала Сашка , хоча глибоко в серці він знав , мати навіть не розуміє , куди іти . Сестра повільно пленталася та часто відставала . Йшла вона навмання , часто спотикаючись об важке каміння . Не було в неї сили..
Згодом родина побачила табір односельців . Він складався з двадцяти дев'яти людей . Всі вони прагнули втекти , сховатися від навали фашистів . Сашка та його рідних там сприйняли добре . Тому вони вирішили заночувати в гурті . Звечора сестра поводилася дивно . Не сказала ні слова . Мати намагалася пригорнути та заспокоїти її , на що та лише відходила . Небагата вечеря не дала жаданого припливу сил . Навпаки, живіт тепер нив , дитячий організм хотів їсти . Проте у таборі всі – рівноправні . Як мати не благала про додаткову скоринку хліба для свого сина , ніхто їй не співчував . Кожен має свою мету , своїх дітей і бажання врятувати їх. Люди стали схожими на тварин , у яких спрацьовує лише інстинкт виживання , а не милосердя . Потемніло . Холодна земля ніколи не зрівняється з затишним домашнім ліжком . Доводиться селянам спати на землі , як собакам . Не зважаючи на це , ніхто не жалівся , адже боявся що його виженуть . І тоді на самоті смерть – є найкращим порятунком . Ніхто уже не вірив у кінець війни . Вона стала жахом , який змінив людські серця докорінно .
Вночі Сашка приголубила мама . Втішила його тихим голосом та гарячим поцілунком . Лише тоді згадав хлопчик про сестричку . Де ж вона ? Чи не трапилося щось ? Сумніви огортали і материнське серце . Чуло воно щось дивне , не зрозуміле для розуму . Проте вона не зможе покинути синочка , який вже мирно спав на руках . На його обличчі застигла приємна усмішка . Тому матір лише тихо зітхнула , обійняла сина ще міцніше , щоб ніколи не відпустити . З усієї родини саме він був для неї тим ангелом , тим світлом , заради якого потрібно було жити . В неї був поклик – врятувати хлопця . Більше їй нічого не хотілося .
Сонце вже сіяло за обрієм . Мама Сашка звикла прокидатися рано . Сьогодні не потрібно було виконувати тяжкої праці – думала вона . Але чи виживання не є найбільш важкою працею ? Щоранку у неї була звичка глянути на дітей . Хлопчик лежав неподалік , закутаний у її різнобарвну хустку . Він ще спав , набирався сил для тяжкого дня . Проте доньки ніде не було . Лише зараз згадала вона про те дивне передчуття якоїсь біди . Люди ще не прокинулися . У тумані матір почала шукати дочку . Промайнула дерева , повернулася на хвилину і голосний жахливий крик вирвався з грудей . Ніби лункий крик пораненого птаха - він збудив усіх селян . Люди почали збігатися на зойки і плач матері . Всі жахалися і завмирали на місці . На гілці дерева висіло бездиханне тіло молодої дівчини . Прибіг і Сашко . Вхопившись за маму, він почав голосно вигукувати і плакати . А матір, схопивши обвисле тіло, всім серцем притиснулася до нього з криками : « Доню ! Моя дівчинко ! Що ж ти накоїла ? » .Гірко плачучи, вона знепритомніла.
Цілий день мати не зімкнула очей . Яка ж то втрата для матері ! Пережити власну дитину ! Жінка звинувачувала себе у цьому самогубстві .Дочка була для неї усім . Хоча часто дитині вона забувала допомогти , проте завжди любила її . Дівчина робила усе сама . Мала дружні с з братом стосунки , поки і того не забрала кровожерлива війна . Вона – замкнута , нікого не мала серед друзів . Її усмішка перестала сяяти вже в далекому 1939 і тепер по білявому обличчю котилися лише гіркі сльози . Ніхто про неї не дбав . Мати була зайнята її найменшим ангелом , тому дівчина відчувала себе немічною , самотньою, непотрібною . А після її смерті і матір геть зневірилася. Впала у важку депресію , з якої їй не суджено було вийти . Забула і про Сашка . Він не відчував такого розпачу . Його дитячі очі сприймали все не так . Ніколи не було в нього добрих близьких стосунків із сестрою . Проте відчув , що тепер лише мати залишилася у нього . Стан її дуже бентежив хлопця . Ніякі розмови з мамою не допомагали . Вона замкнула своє серце для всіх і назавжди . Втратила майже всю сім'ю і вже її ангел - синочок не зможе її врятувати . Не вимовила ні слова . Думала про життя , чи є заради чого залишатися на цьому світі.
Згодом вся зблідла , не реагувала на звуки та події . Скрутно стало Олександрові без гарячих материнських обіймів та ласкавих слів . Люди з табору поїли , годували та підтримували його . Хлопець познайомився з дівчиною Надією . Саме ім'я нагадувало часті мамині слова : « Надія помирає останньою» . То він і прив’язався до Наді . Їй також всього 7 років . Блакитноока , руса – теж нагадувала ангела . Мати дівчинки Ольга допомагала Сашкові і за кілька днів полюбила його , як рідного .
Лише мама Олександра не знаходила собі місця . Не змикала очей , не їла , не пила . Не реагувала на всі спроби допомоги . Геть змарніла . Здається , назавжди забула про Україну , вічну небезпеку нападу фашистів та єдиного синочка . Її думки були десь далеко, поряд з чоловіком та старшими дітьми . Іншого світу їй не потрібно було .
Так тривало два дні . Сашко вже і так часто підходив до матері.Йому не було так скрутно без сестри . Вона якийсь далекий , непізнаний світ для Сашка . Ось так буває – живе людина в одній хаті , а на близьких не зважає . Олександр лише подекуди цілував і шептав їй : « Мамочко ! Ти ж не залишиш мене самого , правда ?» . Ніхто не здивувався , коли жінку знайшли мертву на землі . Вона навіть не підвелася зі свого місця .Місце те було могилою її любої донечки . Війна зламала її долю , вщент розбила психіку . Всю себе вона віддала дітям , неначе голубка піклувалася про них . Втрата сина забрала у неї частинку душі , а найкраща донька , ніби закликала її закінчити своє життя . У неї все – вічна боротьба . Боротьба за щастя , за добробут . Завжди вона була голодна та знеможена , усю свою силу вклала мати в родину . Усю свою молодість . А війна , ніби потужна хвиля , яка руйнує життя багатьох людей .Ось так Сашко залишився сиротою . Одна дитина проти всього світу. Йому не хотілося вмирати . Лише так не вистачало обіймів матері . Тепер він зостався з родиною Надії . Мати її – Ольга , втілення добра та любові , ставилася до Олександра , як до рідної дитини . Пестила , годувала його . Але от настав останній день…
Зрання почулися крики і постріли . Сашко вибіг із землянки і закляк . Погляд його зупинився на жахливому видовищі , жоден звук не вирвався з вуст . Німці ! Вони безжально розстрілювали весь табір селян . Люди , наче підкошена трава, падали на землю . Сили були нерівні . Українці ще намагалися боротися , протистояти , але все-таки марно . А діти, які ще нічого не зробили у цьому житті . Чи принесуть німецьким військам радість схудлі , змарнілі маленькі тільця ? А фашисти без упину йшли вперед . Ні горе , ні прохання , ні сльози не зупиняли їх . Вони, наче чорна хмара загарбників, насувалися на бідолашних українців , безкраї степи та зрошені рясними дощами поля . Хотіли знищити усю цю красу .
Сашко вмить подумав: « Смерть? Ні , не хочу . Хочу жити !» Вже занадто багато він втратив , щоб утратити єдину цінність , яка залишилася – його власне дитяче життя . Хвилину подумавши, він вмить щез за столітнім дубом . Потім кинувся до землянки . До Наді – врятувати її та Ольгу . Їхні життя точно варто захистити від ненаситної війни . Надя – перша подруга Сашка , також дитина війни. Хоч би встигнути . Майнувши в землянку , він побачив , що вона порожня . Якийсь нестримний зойк вирвався з грудей : « За що йому таке ?» Не зважаючи на великий відчай, ще певна віра жила в його дитячому серденьку . Нарешті зміг відігнати від себе усе погане та зосередитися , згадав мамину настанову : « Ніколи не роби поспішних висновків , сину ! » Швидко оглянув поле бою . Люди все ще боролися . Не здавалися , бо у їхніх жилах тече козацька кров , живе у серці бойовий дух . А ось і знайомий дівочий голос . « Надю!» - вирвалося з грудей , коли він побачив, як Надія стоїть над бездиханним тілом матері. Куля назавжди позбавила Ольгу життя . Своїм струнким тілом вона закрила єдину донечку від смерті . За що поплатилася великою ціною .
Надія все ще стояла на одному місці . Вона спочатку не зрозуміла того, що сталося Не зрозуміла, як швидко зосталася сиротою . Сльоза скотилася по червоній щоці . Очі наповнилися жахом і незрозумілою ненавистю . Жахливі умови життя , голод , бідність , вічні переховування , зумовлені війною, закарбували у серці ту люту ненависть .
У тому дивному виразі обличчя подруги він упізнав себе . Як мовчки дивився на тіло сестри і нічого не розумів На якусь мить для нього тоді зникло усе і усі . Існувала лише ненависть у очах , породжена жорстокістю світу . « Головне не здаватися», - подумав Сашко умить і усвідомив: і нас можуть позбавити життя у будь-який момент . Схопивши Надю за руку , він потягнув її углиб лісу . Думав , що життя – це гра , а німці порушили всі моральні правила , і далі порушуватимуть їх , убиваючи . Вони вже не йшли , а бігли . Ноги зрадливо боліли та кровоточили . Колюча ожина роздирала їх , ніби зупиняючи . У простій одежі , брудні , поранені діти були схожі на породження смерті . Хоча у серцях їхніх жила любов до життя .
Ось вже не чути стогонів , передсмертних зойків . І ліс здається безкрайнім . Куди іти ? Що робити ? Чи потрібно зупинятися ? Поруч не було лагідної мами , яка усе підкаже . Діти зупинилися . Сашко потратив у безвихідь . Лише віра палала у серці . Це передалося хлопчику від матері . Дерева , ніби розступиилися, самі підказуючи дорогу . І діти помчали . Кудись . Назустріч долі . Серця шалено калатали , виривалися з грудей
Минуло 20 років . Молода пара – Олександр та Надія живуть у новому , розбудованому українському селі . Мають і сад , і город , і стабільний дохід . Діти їхні - Тарас і Ольга нещодавно пішли до школи . У родині панує достаток та сімейна ідилія . Вже давно закінчилася війна . Проте червоно-багряні , криваві картини втечі та боїв ще часто постають перед очима . Болять давні рани , хворі ноги вже не здатні швидко ходити . Але найбільше болять рани у серці . Їх ніякі ліки не зможуть вилікувати . Що ж сталося в той день ? Віра у серці привела тоді дітей до воєнної лікарні . Там вони переховувалися та зростали , навчилися жити без рідних . Проте часто не вистачало їм материнського тепла , слова брата і сестри , які б підтримали у важку хвилину . Та життя триває . Варто жити з надією у серці і думати про майбутнє . Так як діти війни - Сашко та Надя сподівалися і бігли . Не зупиняючись , не оглядаючись . Не зважаючи на втрати , вони гідно перемогли війну і стали героями . Тепер їхні діти не знатимуть біди і матимуть взірець для наслідування.
Ось так дитяче серце здатне виграти спустошливу війну , перемогти ненависть заради щасливого майбутнього .
|