. Соколова Олександра (проза) - Мої файли - Каталог файлів - НВК № 9 м. Луцьк



Комунальний заклад "Луцький навчально-виховний комплекс №9
Луцької міської ради"

Середа, 16.10.2019, 14:50
ГоловнаРеєстраціяВхід Вітаю Вас Гість | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Мої файли [50]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Файли » Мої файли

Соколова Олександра (проза)
[ Викачати з сервера (26.8 Kb) ] 02.10.2014, 15:27

Сповідь німецького військовополоненого

Війна…Скільки ж вона несе горя й втрат! Чому люди мають залишати свої сім’ї та йти на фронт? Чому ми маємо воювати за чужі ідеали та мрії?

Німеччина збирала армію. Солдати обходили будинки, забирали чоловіків у військо. Хтось ішов добровільно,змирившись; хтось до останнього сподівався оминути таку долю. Дружина благала мене ховатися. Але чи є сенс постійно переїжджати, змінювати імена, щоб як останній нікчема й боягуз пересидіти війну? Якби мене знайшли та дізналися про втечу, мою родину не оминула б страшна кара. Я не хотів, щоб дружині й дочкам щось загрожувало.

Перша битва..Всі події пам’ятаю ніби крізь туман. Тоді вперше довелося вбити людину. Це був молодий парубок. Він, напевно, як і я – один з тих, кого силоміць забрали на війну. Мабуть, ворожа сторона також примушувала встувати у військо всіх без винятку.                                                                                           Я довго не міг прийти до тями. У мене був жар. Проте моїм здоров’ям мало хто цікавився. До цих пір дивуюся, як я зміг тоді одужати. В глибині душі все ще плекалася надія повернутися до рідних живим. Інші теж на це сподівалися, проте на обличчях людей все частіше можна було помітити відчай, тугу, сум, приреченість…

Розстріл полонених.. Я не зміг натиснути на курок. Як можна бути таким жорстоким? Серед приречених на смерть була дівчинка, дивлячись на яку, я згадував своїх донечок. Як вони там? За мою слабкість мене жорстоко покарали. Пам’ятаю лише пекучий біль. Добре, що цього разу мене оглянув лікар. . Провівши кілька тижнів у шпиталі, я знову вирушив у дорогу.

Друга битва…Вона не обійшлась мені так легко. Мене взяли в полон.  Спочатку тримали у в’язниці. Потім кудись повели. Виявилось, що війна закінчилась. Німеччина зазнала поразки. А ми мали відбудовувати зруйновані міста й села. Я розумів, що війна завдала людям більших втрат, ніж зрівняні з землею будинки. Майже кожна родина мала кого оплакувати. Діти – батьків, дружини – чоловіків. Відбудувати зруйновані споруди – найменше, що ми змогли б зробити для цих нещасних людей. Хоча й багато наших полягло у війні. Пам’ятаю, як вдови робили нам подарунки, а діти демонстрували свою ненависть. Але сердитися на малечу було важко. Я розумів, що вони втратили батьків, намагався якось їм зарадити.

Фотографія моїх донечок завжди була зі мною. Щовечора я роздивлявся її, згадуючи сім’ю. Але хвороба знову підкосила мене. Проте цього разу я чітко зрозумів – надії немає.

 

 

Зустріч з інопланетянином

Ліс…Таке таємниче,  загадкове  й  одночасно  страшне  місце. Але  не для  лісника Максима і  його десятирічного сина Ваньки.  Цей малий усе життя  провів  у  лісі,  тому   й  знає  кожну  стежину,  кожне  джерельце,  кожне  дерево.  Проте  дитина  не  могла  похвалитися  великою  кількістю  друзів.  Матір  Вані  замінила  природа,  приятелів  – дикі  звірі. Якщо  хлопчик  і  робив  спроби  з  кимось  потоваришувати,  то  у  нього нічого  не   виходило. Все  закінчувалось тим,  що  Ваня  відсиджувався  десь  у  лісі, поки  зграя  хлопців  його  переслідувала. Діти  просто  не  розуміли  сина  лісника.  Їм  здавалося  дивним,  що  хлопчик  розмовляє  з  дикими  тваринами та рослинами, як із  людьми.  Отож  Ванька  вирішив,  що  не  буде  привертати  до  себе  увагу  і  його  ніхто  не  зачіпатиме…

Рибалка – найулюбленіше  заняття  хлопчика.  Ловлячи  рибу,  можна  було  посидіти  у  тиші,  поспостерігати  за  природою,  помріяти.  Оскільки  Ваня  тримався  осторонь  від  людей,  то  і  рибалив  на  озері,  про  яке  ніхто  не  знав,  навіть  батько. Ідучи влітку  на  риболовлю,  хлопчик, як завжди,  замилувався  краєвидом. Він міг стояти,  як  зачарований, дуже довго,  поки  не  отямиться. 

У  такі  моменти  Ванька,  здавалося,  нічого  і  нікого  не  помічав  навколо  себе.  Тому  і  не  дивно,  що  незнайомцеві  вдалося  непомітно  підійти  до  хлопчика  і  покласти  свою  руку  йому  на  плече.  Від  несподіванки  Ванька  скрикнув  і  різко  озирнувся.  Проте  побачене  змусило  його  закричати  знову.  Перед  хлопчиком  стояла  нібито  звичайна  людина. АЛЕ!!!  Шкіра  незнайомця  була  дуже  блідою,  трохи  відсвічувала  голубим  кольором  та  здавалася  прозорою. Очі  були  неприродньо  великі  та  зелені.  А  ніс… А  носа  в  нього і не  було!  Замість  нього  були  дві  щілинки.

 -- Hello,-- сказав  незнайомець  і  простягнув  хлопчикові  руку.

Проте  Ванька  нічого  не  міг  сказати  та  поворухнутися.  Він  лише  стояв та широко  розплющеними  очима дивився  на  прибульця.

-- Hola.  Salve.  Hallo. Oi. Merhaba. Salut.  Ahoi.   Привет.  Привіт,- почав  швидко  говорити  незнайомець. З усього  переліку  слів  зрозумілими  були  лише  два  останніх.

--  П-привіт,--  запинаючись, відповів  Ванька.

--  О,  я  в  Україні?

-- Т-так.

-- Не  бійся  мене,  хлопче!  До  речі,  мене  звуть  Клаус,--  радісно  вигукнув  прибулець  і  вдруге  простягнув  хлопчикові  руку.

--  Мене – Ваня,--  цього  разу дитина  потисла  руку  незнайомцеві.

--  Я  бачу  ти  трохи  приголомшений  моїм  виглядом,-- загадково  посміхнувся  Клаус,-- тому  я  тобі  дещо  розповім.  Розумієш,  я  з  планети  Джесум.  У  перетині  світів  виник  портал і…ее..Вважай,  що  я  випадково  потрапив  у  ваш  Всесвіт.  Я  просто  повертався  на  своєму  кораблі  додому  і  ось  я  вже  на  планеті  Земля.

         Весь  цей  час  поки  інопланетянин  розповідав,  Ванька  ледве  стримувався,  щоб  не  відкрити  рота.  Такою  неймовірною  здавалася  розповідь  прибульця.  Тим  часом  Клаус  продовжував.

--  Я  спочатку  не  зрозумів,  куди  потрапив. Тому  перше,  що  я  зробив – це  подався  на  розвідку.  Так , я  облетів  половину  вашої  планети  і  тільки  тоді  зрозумів,  де  саме  знаходжусь.  Не  думай,  що  про  ваш  світ  ніхто  не  знає.  На  жаль,  такі  прикрості  трапляються,  тому  ми  вивчаємо  суміжні  світи  та  як  з  них  вибратися. Щоб  потрапити  додому,  мені  необхідно  повернутися  на  місце,  де  я  приземлився  на  вашій  планеті.  Це  місце  саме  тут,  я  впевнений!    Не  питай,  звідки  знаю -- дуже  довго  пояснювати.  Далі  слід  перемкнути  на  кораблі  вимір…  загалом настроїти  корабель.  Здавалось  би,  все  так  просто,  але вугілля  закінчилось.

--  Ви  літаєте  на  вугіллі!?--  це  єдине,  про  що  зміг  спитати  Ванька,  хоча  у  нього  було  безліч  інших  питань  до  інопланетянина.

--  Ну  так,  звичайно,-- трохи  здивовано  відповів  Клаус. — Мені  трохи  незручно  просити  тебе,  Ваню,  але  чи  не  міг  би  ти  допомогти  мені  дістати  вугілля?

Хлопчик  погодився  допомогти  прибульцю.  Вони  разом  пішли  до  Ванькової  хати.  А  потім, навантажені  мішками з вугіллям,  поверталися  до  космічного  корабля.  Коли  всі  приготування  були  закінчені,  Клаус  нарешті  полетів  на  свою  планету,  а  хлопчик  без  свідомості  впав  долілиць  на  землю.

         Ваня  рвучко  піднявся  на  ліжку.  Його  сорочка  була  мокра.  У  голові  було  лише  одне  питання:  «Невже  це  був  сон?».  Незважаючи  на  глибоку  ніч,  що  стояла  надворі,  хлопчик  швидко  одягнувся  і  побіг  на  те  саме  місце,  де  побачив  інопланетянина.  Ванька  настільки  добре  знав  дорогу,  що  жодного  разу  не  спіткнувся,  не  заблукав.  Прибігши,  хлопчик  почав  вдивлятися  у  нічне  небо,  даремно  намагаючись  відшукати  там  космічний  корабель  Клауса.  А  тоді  Ванька  у  відчаї  крикнув: «Агов,  Клаусе! Скажи,  це  правда?  Чи  це  відбувалося  у  мене  в  голові?».  Ніби  у  відповідь  прозвучав  голос: «Звісно,  це  відбувалося  у  тебе  в  голові,  але  хто  сказав,  що  це  не  може  бути  правдою?»

  

 

Герой

         Майже всі, хто  зібрався  в  цей  день  на  Меморіалі  Слави,  не  знали  Василя  Мойсея.  Вони  могли  просто  не  помічати  хлопчину,  який часом  гуляв  із  друзями  містом.  Проте  сьогодні  цей  юнак  став  героєм.  Про  нього  писали  у  газетах,  згадували  на  телебаченні,  його  ім`я    знала  кожна  людина,  яка  прийшла  на    меморіал.  Проте  якою  ціною…

                                                                       ***

         Василь  був   у   Києві  на  майдані .  Він  захищав  свою  країну.  Але  приїхав  не  по  гроші,  не  за  славою. Лише  щоб  здобути   справжню  незалежність  України. І попри  слова  циніків,  таких  як  він, там  була  більшість.                                                                               

       У  той  день  снайпери  нещадно  почали  розстрілювати  тих,  хто  стояв  за  волю.  Серед  загиблих  опинився  і  Василь.  Відчувши,  як  куля  пронизала  його  серце,  він  зрозумів,  що   це  кінець.  В  останні  хвилини  свого  життя  юнак  шкодував   лише  про  одне:  він  не  встиг,  не  зміг  зробити  Україну  по-спражньому  вільною…   Кажуть,  коли  помираєш,  то  перед  очима  пролітає  усе  життя.  Але  Василь   побачив  зовсім   інше.                                                                               Перед  ним  постала  його  мама,  щаслива,  усміхнена.  Проте  найголовніше  те,  що  вона  була  тут ,  в  Луцьку,  в  їх  квартирі,  а  не  в  Італії  на  заробітках.  За  вікном  буяла  зелень  та  світило  сонце.  Люди,  яких  він  бачив ,  були  безтурботними,  радісними.  Вони  просто  раділи  цьому  чудовому  дню.  Василь  навіть  не  впізнавав  вулицю,  на  якій  жив.  Асфальт  тут  був  рівний,  без  вибоїн,  важко  було  побачити  хоча б  один  викинутий  папірець;  ба,    навіть  дворові  коти  та  собаки  виглядали  ситими  й   задоволеними,  ніжачись  на  сонці.  Напевно,  це  був  його  рай.  Проте  Василева  душа  давно  зринула  до  небес.  А  у  реальності…

                                                                    ***

          Василеву  труну  опускають  у  землю.  То  тут,  то  там  чути  тихий  плач  жінок.  Навіть  чоловіки  пускають  скупу  сльозу.  Люди  очима  шукають  неньку  загиблого,  щоб  висловити  свої  щирі  співчуття.  Але  їх  намагання  марні.  Матір  Василя  не  змогла  приїхати  з   чужої  країни,  де  намагалася  заробити  кошти ,  щоб  забезпечити  щасливе  майбутнє  свого  сина. А  тепер  вона  не могла  навіть  попрощатися  із  ним.                                                                                                 У  будь-якому  випадку  “Небесна сотня”  не  загинула  даремно.  Вона  дала людям  найголовніше  –  надію.  Надію  на  справжню  незалежність  і  квітучу державу.

Категорія: Мої файли | Додав: school9
Переглядів: 420 | Завантажень: 21 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт

Пошук

Друзі сайту
   Персональний сайт директора Луцького НВК №9 Дубини Олександра Дмитровича
   Персональний сайт вчителя правознавства Бондаря Віталія Олексійовича

Copyright MyCorp © 2019