. Пеньковська Софія "Незабутня зустріч" - Мої файли - Каталог файлів - НВК № 9 м. Луцьк



Комунальний заклад "Луцький навчально-виховний комплекс №9
Луцької міської ради"

Середа, 16.10.2019, 14:50
ГоловнаРеєстраціяВхід Вітаю Вас Гість | RSS

Меню сайту

Категорії розділу
Мої файли [50]

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Файли » Мої файли

Пеньковська Софія "Незабутня зустріч"
[ Викачати з сервера (109.0 Kb) ] 02.10.2014, 15:16

Пеньковська Софія, 7-А клас

Незабутня зустріч

 

   Насамперед, хочу розповісти вам про себе. Мене  звати Ніна. Живу я в досить великому селі Журавлики. Воно нічим не відрізняється від сусідніх, проте тут надзвичайно красива природа, її неможливо описати словами. Недалеко від Журавликів протікає величезна ріка Південний  Буг. Вона несе свої чисті прохолодні води далеко,  аж до Чорного моря . Літом я з друзями  чи батьками часто ходжу сюди купатися. З трьох боків наше село оточене густим лісом, високі сосни й дуби простягаюсь свої  гілки до сонця.  Я  настільки люблю наш ліс, що чи не кожен день бігаю  послухати, як тихо перешіптуються духмяні трави і дерева, подивитися, як кожен сонячний промінчик намагається проникнути через гілки дерев і зігріти землю .  Не раз ходила збирати в той ліс ягоди , не раз бачила зайців  чи лисиць. Природа рідного краю для мене найкраща в світі , тому все своє життя я відкриватиму її .

      Навчаюся я в місцевій школі у сьомому класі. Найбільше люблю географію , зарубіжну та українську літературу , хоча інші предмети мені теж до вподоби.  У класі мене вважають лідером, у вирішенні усіх важливих питань  я завжди беру участь . Вчителі пишаються мною, а особливо моїм ставленням до виконання домашнього завдання. Мабуть , ще не було такого , щоб я отримала погану оцінку з самостійних  чи контрольних робіт. Звісно, я люблю навчатися, але найбільше захоплююся не вивченням правил чи термінів, а пригодами. Дуже люблю літо, адже це не тільки пора відпочити, а і час, коли можна вигадати багато різних речей,  посидіти у затінку і прочитати нову книгу. Друзі називають мене Ніна – фантазерка, чи Ніна – винахідниця. Ви, напевно,  запитаєте , чому мене так кличуть. Вся справа у тому,  що я з раннього віку люблю уявляти, вигадувати  різні штуки.  Усі мої друзі не прихильні до читання, бо вважають, що краще посидіти за комп’ютером чи подивитися фільм по телевізору. Та невже  цілими днями дивитися телевізор краще , ніж щоразу поринати у чарівний світ пригод?

    Кожна книга - це праця багатьох людей, але цінувати читання потрібно тому , що  розгорнувши книгу, ми маємо змогу відвідати інші країни, поплавати на кораблі, потрапити у інший світ чи дізнатися щось нове. І нехай ровесники сміються з твого захоплення, в майбутньому, завдяки дитинству, проведеному з книгою , перед тобою відкриються нові шляхи до успіху. Цьому мене змалечку навчили батьки, і тепер я маю розвинену уяву і великий словниковий запас. Спочатку ніхто з однолітків не розумів мого захоплення пригодницькими романами , аж допоки зі мною не трапилася одна дуже цікава пригода , про яку інші можуть тільки мріяти .

      А зараз настав час розказати про цей випадок . Це був звичайний літній день. Надворі червень –  спекотно. Вийдеш на вулицю і відчуваєш запах ромашок , барвінку, легкий вітерець у гарячому повітрі . Тихий спів солов’я долинає з саду . Близько 11 години я вийшла з будинку, сіла на лавці, дістала книгу, яку тільки почала  читати.  Це роман «Поліанна», у якому розповідається про дівчинку, яка потрапила у інший світ , стала королевою й урятувала усіх тамтешніх жителів. Книга, звісно, цікава , але цього дня я якось особливо відчувала аромат квітів, духмяної трави, тому  не могла зосередитися на читанні. Зрештою, я намагалася захопитися пригодами дівчинки , але думки мої були десь далеко - далеко .  Мені здавалося, що от - от має прийти хтось і забрати мене у далеку подорож. А час минав. Я  читала , не розуміючи про що там ідеться .

      Подув легенький вітерець, книга немов сама злетіла зі столу, та я навіть не звернула  на неї  уваги… В той момент мені почулися тихі слова : « Ніно , Ніно , іди до мене … ». Спочатку я не зрозуміла їхнього значення, але потім  ці звуки знову почали долинати до мене. Я не пам’ятаю, чи  це правда, чи то мені чулося. Але якийсь голос в серці говорив мені: «Ніно , іди , іди і не зупиняйся ні на крок ...». Тоді я постаралася зрозуміти, звідки долинає голос. Точно, це з нашого саду лунає незрозумілий поклик. Тієї ж миті я встала і побігла прямо туди. Ноги самі несли мене у невідоме. «Ніно, йди сюди, не бійся, я не скривджу тебе», –   шепотів таємничий голос. Це надавало мені швидкості. Ось я вже близько, відчуваю стукіт свого серця. Воно несамовито виривається з грудей. Ні, це не страх , це просто бажання відкрити щось нове. І ось я вже серед пахучих яблунь і вишень. Здавалося, на хвилину голос притих. Я розгубилася. Можливо, варто піти назад. Та поклик в серці не давав мені спокою. Постоявши так хвилини зо дві, я знову почула жадані звуки: « Ніночко, не тікай, я тобі не ворог, але ти мене тут не побачиш, ходімо краще до ріки, там затишно, спокійно. Я давно хотів познайомитися з тобою , але зробити це тут не можу … Звісно , якщо  вважаєш за краще піти, то іди, але знай, ти дуже мене засмутиш.  Коли ж  таки хочеш побачити мене , то біжи на берег річки, а я за тобою». Ще хвилину я стояла , немов скам’яніла . « Що робити, бігти  до нового, незвіданого друга чи залишитися  тут?»  –  ці думки не заспокоювали мене. Однак я не могла засмутити того юнака, що кличе мене, надіється, що я прийду. «А що скаже матуся, тато. Чи зрадіють вони, що я кудись поділася … А раптом мене покарають, що я отак без дозволу пішла з дому? Але майбутнє не змінити, нехай покарають, зате в мене буде друг, справжній друг, на якого можна покластися, який допомагатиме мені», – тривожні думки не покидали мене. Швидко я опинилася на сільській вулиці, а на ній жодної живої душі. Напевно, це тому, що зараз обід і всі пораються на городах, зараз саме така спека, що потрібно щодня поливати рослини, аби не зів’яли. Вуличка маленька, тому дороги на ній немає, лише пісок. А я все бігла і бігла, здіймаючи куряву. Сама не розумію як, але дуже швидко я опинилася майже біля річки. Тут мене охопила паніка, можливо, не потрібно іти. Я вже не відчувала, як  рухаюся, та все ж наближалася до берега. Він тут чудовий.

   Мешканці зробили  пляж і старанно доглядають за ним. Тут було  декілька лавок, щоб сидіти, роздягальня  і навіть кілька дерев’яних човнів з веслами. Я згадала  слова юнака, що він іде за мною, тому  сама можу вибрати куточок для знайомства. Ніхто  з моїх ровесників та друзів не знав цього берега краще за мене. Я проводжу тут більшу частину свого вільного часу як влітку, так і взимку, коли річка  біля берегів покривається шаром льоду. Я не знаю, що на мене найшло, але почала бігати по  березі   у пошуках спокійного куточка , аж допоки мені на очі не потрапила розлога верба. Я вилізла на неї і стала чекати незнайомця. Від хвилювання я вся тремтіла, сумніви, чи правильно я зробила, заважали мені думати про що-небудь. Та мені нічого не залишалося , як чекати …  

     І ось гілки поворухнулися і до мене наблизився  юнак мого  віку. Він був незвичайний. Його очі  чисті, як вода в найчистішому джерелі , мені здавалося , що в них можна дивитися цілу вічність. Вони  блакитні, як небо влітку, ні, ці – очі немов зорі уночі. Він був одягнений  в чисту білу сорочку і випрасувані сині штани. Цей одяг простий, але видно, що хлопець доглядає за ним. Сам він  високий і стрункий , в руці тримав рожеву троянду, таких у нашому селі безліч. Але що точно можу сказати, він не з Журавликів  і навіть не з сусіднього селища.  Цей юнак зовсім не схожий на наших міцних хлопців-бешкетників. Він скромний, охайний, зрозуміло, що у бійку не полізе. Але найцікавіше те, що мені здавалося, ніби хлопець  з великого міста  чи з іншої країни.

     Ми довго дивилися один одному в очі. Мабуть, я перша зрозуміла, що досить уже мовчати, а  він все дивився на мене, ніби я з іншої планети. Хоча я була смілива, заговорити все ж таки не наважувалася. І ця троянда, чому він її приніс, чому   не дарує? Хто ж порушить мовчання? І ось такі очікувані слова з його вуст: « Нарешті ми  зустрілися, Ніно. Я хотів з тобою познайомитися відразу, як тільки побачив, але підійти не наважувався. Боявся, що ти втечеш, не говоритимеш зі мною. Мене звати Адам. Я приплив сюди на  човні  з далекої країни, якої на карті не позначено. Ти ,напевно, думаєш, що ми зараз на твоєму березі Але це не так.Ми  на березі зовсім іншої ріки, в моїй країні. Тут мої брати і сестри. Зараз ти познайомишся з ними. Ніночко, ти, напевно, боїшся, хвилюєшся? Не варто. Я знаю, як ти захоплюєшся книгами, та це не просто плід твоєї уяви. Ти тут насправді. Щоб тобі не було так страшно, візьми троянду, що виросла на твоїй   Батьківщині. А тепер  гайда за мною !» –  сказав Адам.

     Я озирнулася  і ледь не знепритомніла від подиву… . Я вже не у своїй рідній країні, я у якомусь небаченому зачарованому світі. Тут усе таке незрозуміле. Ось  річка – в неї води прозорі, як дзеркало, в якому можна побачити своє відображення. Всі рослини на берегах позникали, замість них повсюди росли незвичайні величаві троянди, які до того ж змінюють колір. Як тільки я підійшла зі своєю «рідною» рожевою трояндою до однієї з них, вони усі  відразу ж  стали рожеві… . «От чудасія»,   – подумала я. Потім вирішила, що в Україні теж не завадило б посадити такі квіти і нахилилася, щоб зірвати одну з них. Аж тут Адам як вигукне: « Не потрібно, вона загине у твоїх руках!».Зрозумівши свою помилку, я відійшла. А там далі все таке дивовижне: небо переливається усіма відтінками райдуги, трава  висока, по коліно, я такої ще не бачила, а на ній краплинки роси. Недалеко від мене пролетів різнобарвний  метелик, що світився, немов сонце. Я почула, як співали птахи, це теж чудово. Голоси у них милозвучні, наче у людей, але для мене спів соловейка всеодно найрідніший, найкращий. Я так захопилася краєвидом, що відстала від Адама. Він уже чекав мене у човні. Незрозуміло чому, але мені зовсім не було страшно, я навіть не хотіла повертатися додому. Навпаки, усе тут мені таке незнайоме, нове й цікаве, що я насолоджувалася кожною миттю, проведеною тут. Я озирнулася, позаду мене росла  зелена пшениця, а коло неї струменіло шоколадне джерело. Адам  побачив моє захоплення красою і став розповідати: «З цієї пшениці ми випікаємо особливо ароматний і смачний хліб, з одного колоска десять хлібин, шоколадних джерел у нас багато, щоб кожен міг насолодитися склянкою гарячого шоколаду. Напевно, для тебе мій світ  –  це паралельний Всесвіт, хоча насправді воно так і є. Я звик жити тут, бо це моя домівка, звик ловити кольорових метеликів і насолоджуватися барвистим небом. А для тебе це все незабутнє, тому, я думаю, ці спогади залишаться у тебе надовго….». Я сіла у човен і ми відпливли від берега. Ріка була на диво спокійною, а у воді відображалося барвисте небо. Це все було настільки красиво, що я не могла відірвати погляду від води. А ми все пливли по річці. На берегах я бачила ліси з загадковими деревами, левади, поля з височенними рослинами ,  різних людей , які були  чимось схожі на Адама, напевно, тому, що вони всі одного народу. Ось до нашого човна підпливли дикі гуси. Спочатку я не зрозуміла, що це гуси, адже вони мали руде пір’я та ще й таке високе, як у наших лебедів. На мить я подивилася у воду. Тут, напевно, глибоко. Несподівано я  побачила, як рибки, розміром з карасика, різних кольорів: жовтогарячі, шоколадні, бузкові  –    живилися  водоростями. Тим часом ми були вже недалеко від берега. Він був вкритий ромашками і соняшниками, які теж переливалися різними барвами, а далі виднілися вулиці, будинки, садки і городи. Я замилувалася прекрасним краєвидом і задрімала.

   Голос Адама збудив мене: « Ну ось  ми і припливли до мого дому». Я спочатку не почула і перепитала: « Як припливли ? Куди ? До твого дому ?»  Адам відповів: « Так, до мого дому, до моєї родини, ти, головне, іди за мною і не відставай, я тобі обіцяю гарно проведений час». Всі вулиці були такі красиві, казкові: шоколадна черепиця, асфальт, стіни будинків з карамелі, двері з пряників, а вікна з льодяників. І все це небачених розмірів. Всі рослини справжні, проте значно відрізняються від наших. Люди красиво вдягнені й охайні. Жінки носять вишукані довжелезні сукні. Це було схоже на моду середньовіччя. Якась дівчинка йшла дорогою, несучи в руках  кошик рожево-фіолетових яблук, м’ясистих, апетитних. Вона пригостила мене одним. Скуштувавши, я наче  спробувала щось найсмачніше в світі, смак у тих  бананово- вишневий. Нарешті ми прийшли до дому Адама. Він нічим не вирізнявся з-поміж інших. В Адама родина  небагата, тому не мала пишного саду, лише невеличкий квітним з лілеями та кілька мигдалевих і апельсинових дерев надворі. Хочу зазначити , що жінки у цьому світі відрізняються лише вбранням та кольором волосся, а чоловіки довжиною волосся та костюмами.В усьому іншому: колір очей, губи, ніс – усі однакові. Це страшенно не подобалося мені. Адам познайомив мене зі своєю родиною. Тато – Юліан, мама – Віталія, брати – Юлій, Мустафа, Геліос, сестри – Астасія, Камалія. Усіх імен зразу  і не запам’ятаєш. Мати Адама напоїла мене і нагодувала. Я намагалася жартувати, розважати усіх, але Астасія сказала мені: « Ми всі однакові, бо жорстоко покарані. Колись давно люди розізлили богів, і вони зробили нас такими. Найгірше, що ми не можемо проявляти своїх емоцій і почуттів. Наші погляди кам'яні, ми втратили здатність сміятися. Ти тут чужа і ненадовго…» .

       Наступного дня я гуляла з Адамом по місту і побачила багато чого нового і цікавого. Зокрема великий шоколадний фонтан, гору з льодяників і чарівний сад троянд. Я побувала  на узбережжі моря з карамелі, напевно, ці спогади залишаться у мене на все подальше життя. А наступного ранку ми пішли гуляти  левадою. Трава тут пахла медом, небо блакитне, чисте, без жодної хмарини. Ось пробіг фіолетовий зайчик, а там серед чагарників величезної малини дзвенить джерело з молочного шоколаду. Це такий смачний і солодкий напій! Потім я побачила різнобарвних метеликів , почала бігати і намагалася хоча б декількох зловити, та марно. Ми полізли у велику нору, там було темно, добре, що у Адама був ліхтарик. Раптом я з ним опинилася у  просторій кімнаті під землею, усе тут було з білої глини. Стіни, стеля …  Потім ми бігали  левадою, лежали під сонцем, розмовляли про життя. У лісі я сплела собі вінок з любистку та маків і пустила його пливти по річці. Наступного дня ми купалися у теплій воді невеличкого ставка, а потім, лежачи на траві, насолоджувалися заходом сонця .

      За кілька днів усе тут стало мені неначе рідне, я полюбила Адама та його родину, а  мати  мого друга називала мене донькою. Та іноді я згадувала свій дім, ліс, маму і тата , велику ріку  і запах пахучих квітів , своїх друзів  і навіть недочитану книгу « Поліанна ». Сум огортав мене. Скільки днів не переступала я поріг батьківського дому … Там усі хвилюються, шукають мене.  А мама, напевно,  все село на вуха поставила, плаче цілими днями. Батько блукає  лісом, гукаючи: « Ніно, Ніночко, донечко моя, люба, де ти ?».

     Ось так пробула я тут кілька днів і почала сумувати. У цьому світі  знайшла любов , подарувала однаковим людям радість, але чи зможу залишитися тут ? А, можливо, це все сон, який скоро закінчиться? В будь-якому разі моє бажання  пригод і вміння уявляти, привело мене сюди на вітрилах мрій. Настала ніч. Спати мені не хотілося, я вийшла на вулицю, заспівала тихо колискову,яку мама співала мені у дитинстві. На мій  спів прийшов Адам. Він запитав мене: «Нінусю, як тобі тут у нас?» Я відповіла:  « Добре, Адаме, в мене ще не було настільки доброго, чесного, вірного товариша, як ти. Усі  ставляться до мене тут чудово. Проте переповнює мене сум за рідним краєм.  Хочеться додому, та тяжко з тобою розлучатися. Що ж робити, Адаме ? Скільки разів ми з тобою говорили, веселились, гуляли разом. Коли я з тобою, мої ноги, ніби відриваються від землі, і ми разом літаємо по блакитному небі… Може, ти попливеш на нашу Батьківщину ?»  Він відповів: « Ніно , послухай мене. Бачиш, скільки на небі зірок ? Там десь є і твоя зоря, а біля неї моя … Ми з тобою ще не раз зустрінемося. Я сам прийду до тебе, знайду тебе. Нікому не розповідай, що ми мандрували в моєму світі. А зараз тобі час повертатися до родини. Можливо, колись зустрінеш мене, я припливу у човні на берег ріки і покличу тебе. Головне, читай, пиши, малюй, фантазуй, тобто твори, і все буде добре. Я житиму у твоїй пам’яті вічно… А зараз прощавай!»  –  сказав він.

   Я не встигла вимовити ні слова, як Адам схопив мене за руку і ми побігли до річки. На березі стояв човен. Той самий човен, що привіз мене сюди.  Вода така ж прозора і тепла, як тоді, коли я вперше тут з’явилася, а небо переливається барвами веселки. Адам посадив мене у човен  і сказав: «Три слова не забувай: вірити, чекати, надіятися . До побачення !». А потім щосили штовхнув човен на воду і його понесла течія. Я дивилася на нього та все далі і далі відпливала від берега.

   За мить я заснула і не зрозуміла, як  за кілька хвилин почула поштовх. То мій човник причалив до  берега Бугу. Усе зникло … Очам не вірю… Що за диво! Я вже на своєму рідному березі. І небо чисте, блакитне, і вода каламутна.  Навіть трави, квіти  –   усе звичайне, найкраще. На вулиці спека, полудень. Я озирнулася. Адам зник …Навіть немає в мене його фотографії. Я згадала про дім, про батьків і мерщій побігла.  Знову знайома сільська дорога. Аромат квітів, чебрецю, вишень і яблунь відновили в моїй пам'яті спогади про рідний край.

   І ось я вдома. На городі поралася матуся, поливала рядки моркви. Я у сльози … «Матінко, найрідніша, дорога моя, пробач мене за те, що змусила твоє серце хвилюватися … Я  тебе люблю і завжди любитиму», –   говорила я і гірко плакала …

А мама здивована стоїть. Та через кілька хвилин: « Ніно, ти що, дитино, на сонці перегрілася ? За що вибачаєшся ? За те, що на  човні сама ходила  кататись,  ну то й що ? Ходи  на здоров’ я , ти ж тільки годинку там була. Чому плачеш ?» … І тоді я ще більше здивувалася. Як це на годинку?… Я ж там кілька днів була … Хотіла розказати все мамі, а потім згадала, що Адам просив нікому не розповідати.  Я сказала мамі, що просто заблукала. А може, Адам і справді вигадка? Проте я хочу знову з ним зустрітися…

Категорія: Мої файли | Додав: school9
Переглядів: 476 | Завантажень: 18 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт

Пошук

Друзі сайту
   Персональний сайт директора Луцького НВК №9 Дубини Олександра Дмитровича
   Персональний сайт вчителя правознавства Бондаря Віталія Олексійовича

Copyright MyCorp © 2019