Войціховська Софія, 7-а клас, Луцький НВК №9

Тривожний Сон

Сьогодні мені приснився дивний сон. Неначе всю ніч я від когось втікала та ховалась. Переповнювали дивні відчуття. Чи то страх, чи то тривога.

Тривав третій урок. Я сиділа у класі й уважно слухала вчительку. Та все ж мене не покидали думки про побачене уві сні. Можливо, це якийсь знак або просто плід уяви.

Несподівано відчинилися двері і до класу зайшов мій батько. Повідомив, що забирає. Я зраділа. Проте це трошки здивувало та насторожило мене. Вийшовши із кабінету, перше, що я запитала у тата, було:

• Що трапилось?
• Ми їдемо у село до бабусі, – сказав він.
• Чому? – тихо запитала я.

Тато щось буркнув, але не зрозуміло що саме. Мені здалося, що він не хоче мені розповідати деталі. У машині нас уже чекала мама, молодша сестра та моя кицька (!), що найбільше мене здивувало. Адже за всі шість років її життя, вона жодного разу не покидала нашу квартиру. Всі необхідні речі уже були складені в багажник автомобіля.

Ми вирушили в дорогу. За вікном було сонячно, ні хмаринки! Батьки інколи кидали один на одного якісь дивні погляди і обмінювались незрозумілими фразами. Чим далі ми їхали, тим сильніше мене турбувало одне питання: «Що відбувається?». Я могла тільки здогадуватись.

Нарешті приїхали. Можливо, бабуся щось розповість. Та мої надії були марними. Вона мовчала, мов німа. Я із сестричкою лишилася на вулиці, а дорослі пішли до хати. Мені стало дуже цікаво і я підійшла ближче до вікна, щоб підслухати розмову дорослих.

• … Вони уже перейшли кордон, – сказав жіночий голос, напевно, матусин.
• Їх багато? – запитала бабуся.
• Так, більше  двадцяти тисяч, – пролунав голос тата.

Кого так багато? Хто перейшов кордон? Неначе виривалося з мене. Взявши на руки кицю, я подивилася на небо. Там,  угорі, оповиті світлом сонця, повільно пливли поодинокі хмаринки. Це була неймовіра картина. Такої краси я ще ніколи не бачила. Можливо, просто не звертала уваги.

Я ледь дочекалась, поки хтось із дорослих вийде на подвір’я. Першим з’явився тато. Я взяла себе в руки і рішуче пішла до нього, щоб почути відповідь на запитання, яке турбувало мене майже цілий день.

• Що сталося?! – тривожно запитала я.

Кілька секунд мовчання, які здались мені вічністю.

• Війна. Почалась війна, – тихо, із опущеною головою видавив із себе тато.

Із його інтонації я зрозуміла, що в нашу країну та наше життя прийшла велика біда.

І знову думки…

Мене ніби осяйнуло, той сон – це попередження! Потрібно щось робити! Але що?

Я підняла очі  вгору. По небу пливли важкі поодинокі хмари, які в променях вечірнього сонця палали тривожними яскраво-червоними кольорами.

День підходив до кінця…